На головну  Карта сайту           Війти   

Конотопський інформаційно-історичний портал
 
Головна → Історія
Історична довідка

Кожна епоха розвитку Конотопщини залишала багато пам'яток, які розповідають нам про культуру, побут та соціально-господарський устрій певного періоду.

Найстарішими пам'ятками Конотопщини є пам'ятки археології: тимчасові стоянки племен, поселення, кургани, городища, починаючи з епохи неоліту до Київської Русі. Біля с. Шаповалівка в 1877-1878 рр. були знайдені кістки мамонта.

Точний рік появи Конотопа, на жаль, і досі залишається невідомим, але історики вважають, що місто існувало ще до навали монголо-татар. Археологічні дослідження 1997-1998 років дають можливість припускати існування тут поселення Чернігівського князівства княжої доби. Після цього землі Конотопщини залишались спустошеними до XVI ст., а згодом були захоплені князівством Литовським. Внаслідок Люблінської Унії 1569 р була утворена федеративна польсько-литовська держава — Річ Посполита. Територія Лівобережної України підпала під владу Польщі. Постійні військові суперечки і конфлікти між Польщею та Москвою за територію України привели до потреби узгодження кордонів. За Деулінським перемир'ям (1618 р.), були обумовлені кордони, на деяких сучасних картах (мапах) показано населений пункт — Конотоп. Після підписання Полянівського договору (1634 р.) між Москвою та Річчю Посполитою до Польщі відійшли Смоленщина та Чернігово-Сіверщина. У жовтні 1634 р. у документах вперше згадується Конотоп. Польський король Владислав IV Ваза надав Миколі Цетисову та нащадкам у володіння землі під Конотопом, Городищем, Єзучем.

Прикордонні суперечки продовжувались до 1637 р. Москва наполягала на належності конотопських земель до Путивльського повіту. Тому кордон в районі Конотопа не визначився. Поляки за цей час збудували укріплення на злитті двох річок Єзуча та Конотопки — на місті старого «дитинця», саме на тих землях, які належали путивлянину Никифору Яцині. У 1635 р. польський шляхтич Підкова заснував садибу Новоселиця, поблизу якої польський староста побудував фортецю Конотоп (КОNОТОРОL) на північ від поселення Новоселівці. У 1640 році укріплення за розпорядженням Новгород-Сіверського старости А. Пясочинського було перебудовано у достатньо могутню фортецю. Вона мала чотирикутну форму, вали й укріплені деревом стіни. Довжина кожної зі стін фортеці становила приблизно 100 саженів. До фортеці вело троє воріт: київські, путивльські та роменські. Залишки валів та місце, де знаходився замок, залишились по цей день. У 1643 р. у Конотопі було відкрито польську митницю, а в 1650 р. на «Спеціальній карті України», складеній французьким інженером Гійомом Левассером де Бопланом, Конотоп уже був відмічений як потужна фортеця. Зять Пясочинського — канцлер Речі Посполитої Г. Осолинський — володів Конотопом до 1648 р. Правив містом і польський староста Сосновський. З початком національно-визвольного повстання Б. Хмельницького у 1648 р. Конотоп стає центром козацької сотні спочатку Чернігівського, а згодом Ніжинського полків. Першим відомим конотопським сотником був Іван Рибальченко.

Перші поселенці Конотопщини — вільні люди, але поступово козацька старшина закріпачувала козаків, відбирала землі й примушувала працювати на себе. З'явилися великі землевласники.

Через землі Конотопщини у XVII ст. проїздили російські та українські посольства, їх урочисто зустрічали в Конотопі та найближчих селах. Особливо пожвавились відносини після звернення гетьмана Б. Хмельницького до російського царя Олексія Михайловича з пропозицією вступити у боротьбу за польський престол після смерті польського короля Владислава IV. 2 квітня 1649 р. жителі міста вітали російське посольство на чолі з І. Унковським, прибуле на Україну для переговорів з Б. Хмельницьким. За 5 верст до міста посланців зустріли конотопський сотник та понад 100 козаків з прапорами: «...а у города стояли пешие люди по обе стороны с ружьем, а как вошли в город, и в городе стреляли из пушек». Після Білоцерківського договору 1651 р., шляхті було дозволено повернутись до своїх маєтків в Чернігівському воєводстві, на Київщину та Брацлавщину. Щойно польська шляхта з'явилася біля стін укріплення, конотопці покинули місто і пішли до Путивля. Там російська адміністрація надавала землі втікачам для заселення. У 1652 р. після перемоги військ Б. Хмельницького під Батогом по Україні прокотилась лавина антипольських повстань. Конотопці теж піднялися на боротьбу, вигнали шляхту з міста та вбили старосту Сосновського разом з сім'єю. З цими подіями пов'язане так зване «Конотопське диво», описане чернігівським архієпископом Ф. Гумилевським. Після вигнання польського гарнізону у фортеці залишався жити староста Сосновський з дружиною та 5 дітьми. Повсталі конотопці звинуватили старосту у зраді та вбили його разом з сім'єю, а тіла повкидали у колодязь, де вони пролежали три місяці. На свято Воздвиження Чесного Хреста вода в колодязі раптово піднялась на 20 метрів і підняла тіла вбитих, зовсім без прикмет тління. Лише після того, як їх поховали за християнським звичаєм неподалік колодязя, вода пішла донизу.

У 1652 р. біля Конотопа був розбитий українськими військами польський загін Доморацького. Таким чином намагання польської шляхти повернутися до Конотопа у 1652 р закінчилося їх поразкою. Після Переяславської Ради у 1654 р. російські урядовці прийняли присягу Конотопської, Карабутівської, Підлипенської та Шаповалівської сотень. По смерті Б. Хмельницького в 1657 році гетьманом України стає І.Виговський. Він був обурений поведінкою російських військ на українських землях, оскільки російська сторона не дотримувалась Переяславських статей і всіляко обмежувала владу козацької старшини. Виговський намагався вести самостійну зовнішню політику. У вересні 1658 р. І. Виговський уклав угоду (Гадяцький трактат) з польським урядом про входження до складу Речі Посполитої козацької держави Великого князівства Руського (землі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств) на федеративних засадах. Це викликало незадоволення російського царя, який вирішив покінчити з Виговським. Не всі на Україні підтримували політику І. Виговського. Полтавський полковник Пушкар та кошовий війська Запорізького Барабаш виступили проти нього зі зброєю в руках. Починаючи з квітня 1659 р. конотопський гарнізон на чолі з полковником Г. Гуляницьким витримав 70-денну облогу, давши змогу підійти до міста з'єднаним силам українських козаків, кримсько-татарських та польських військ Виговського. Основні події битви велися на землях сіл Шаповалівка та Соснівка. 29 червня 1659 р. відбулась вирішальна битва. В своєму літописі С. Величко так описував ці події: «Тут князі бавились дев'ять тижнів, пускаючись у численні воєнні промисли, кидаючись у штурми на місто не без значної своєї втрати і, нічого корисного собі не вчинивши, дочекались там гетьмана Виговського, який простував з численними козацькими та ординськими військами до Конотопа». І. Виговський, використовуючи географічні особливості рельєфу та маючи неабиякий військовий досвід, зумів перехитрити противника тим, що розірвав основні сили російських військ і наніс поразку головній діючій силі противника — кінноті. Російське військо під проводом Трубецького було розгромлене, воно втратило понад 50 тисяч солдат, загинули князі С. Пожарський, Львов та інші, була знищена кавалерія. Трубецькой був змушений зняти облогу з міста і з залишками війська відійти до Путивля. Частину загиблих російського війська перевезли до Конотопа і над могилою спорудили церкву Сорока Мучеників (зараз Вознесенська), інших поховали на місці. Виговському не вдалося скористатися перемогою у цій битві внаслідок суперечок у козацькій старшині та відходу кримських татар до Криму, але перемога козацької зброї під Конотопом дала шанс Україні утвердити свою незалежність. Саме життя штовхало кожного з наступних гетьманів до боротьби з Москвою за права українців. Лише гра на протиріччях у стані противника, інтриги, союзи та загравання з татарами, турками і поляками давали можливість Московській державі виходити переможцем у цій боротьбі. Внаслідок бунту антигетьманської опозиції восени 1659 р. Виговський зрікся гетьманства. У 1663 р. польська армія короля Яна II Казимира захопила і розорила Конотоп. У ці часи Конотоп був містечком, обнесеним земляним валом, поділеним на три частини: Велике та Мале місто і панський двір. Проживало в ньому 2800 козаків та міщан, які займалися землеробством і торгівлею. Цікавий матеріал про тодішніх конотопчан містять «Переписные книги 1666 года». Дані перепису свідчать, що основна кількість жителів міста (міщани) займались сільським господарством та іншими різними промислами і торгівлею. На час перепису у Конотопі було 474 двори, в яких налічувалось 301 душа чоловічої статі (представників жіночої статі не вносили до списків). Усе населення Конотопа поділялось на дві сотні козаків. У першій сотні було 136 дворів, з них 102 належали міщанам, 26 — торговим і промисловим людям, тобто підмайстрам. Всього в першій сотні було 388 душ. У другій сотні було 238 дворів, з яких 108 належали міщанам, 34 — торговим людям і промисловцям, 23 — ремісникам, 13 — молодшим людям. Всього тут проживало 413 душ.

Головною галуззю сільського господарства селян було землеробство, сіяли пшеницю, жито, гречку, овес і просо. Козацька старшина, заможні козаки та міщани займались борошномельним промислом. На р. Конотопка було дві греблі, де діяло 2 водяних млина. 17 червня 1672 р. в с. Козацьке відбулась козацька Рада, яка обрала гетьманом Лівобережної України генерального суддю Івана Самойловича. Було прийнято і підписано договірні умови — «Конотопські статті». З цього часу на конотопські землі почали переселятися вихідці з Правобережної України — Кандиби, Лизогуби, Радичі, Харевичі. Коли в 1674 р. встановився поштовий зв'язок Лівобережної України з Москвою, через Конотопщину пройшов поштовий тракт Москва — Путивль — Київ. Під час Північної війни 1700-1721 років російські війська під проводом О.Д. Меншикова 2 листопада 1708 р. знищили Батурин. Конотоп готувався до оборони від шведів. 16 листопада 1708 р. козаки Великого та Малого Самборів разом з конотопською сотнею розгромили шведський загін генерала Лінрота, ад'ютанта Карла XII поблизу Конотопа. У 1711 р. Конотопська сотня нараховувала 701 двір і мала 4 курені. За часів гетьмана К. Розумовського Конотоп належав до рангових маєтностей генерального обозного Кочубея. За даними ревізії 1751 р. у Ніжинському полку, до якого входила і Конотопська сотня, було 2 928 дворів виборних козаків та 5 977 дворів помічників. За описом 1765-1769 років у Конотопській сотні було 58 сіл та хуторів, у Попівській — 17. Населення Конотопа складало 3100 жителів.

Внаслідок адміністративних реформ за багаторічну історію краю, межі Конотопщини змінювались багато разів. За наказом Катерини II у 1781 р. були створені намісництва. Спочатку Конотопщина увійшла до складу Новгород-Сіверського намісництва, а з 1791 р. — до Чернігівської губернії. Населення міста у цей час становило 4 930 чоловік. У червні 1782 р. з'явився план Конотопа і був затверджений герб міста — на прямокутному щиті червоного кольору зображено золотий Андріївський хрест, під ним срібний місяць, над хрестом — шестикутна зірка. Управління містом здійснювали міська дума і магістрат, де всі посади були виборними, але фактично належали міській козацькій верхівці. Наприкінці XVIII ст. в місті був кам'яний собор та п'ять церков. А також 1 614 будинків, 55 торгових лавок, 2 притулки. При кожній церкві існувала парафіяльна школа.

У 1803 р. імператор Олександр І затвердив план перепланування міста. Проект охоплював майже всю територію з передмістям. Згідно з проектом, пропонувалося нові вулиці розбити на квартали, відповідно старі вулиці випрямлялись. Центр міста повинен був розміщуватись на території «городка», тобто там, де була фортеця. Через нього проходили вулиці, що виходили на шляхи до Ромен, Батурина, Глухова та Путивля. Проект перепланування 1803 р. був виконаний частково.

Ще одним історичним випробуванням для конотопців стала вітчизняна війна 1812 року. Понад 2 тисячі жителів Конотопщини брали в ній активну участь. Серед них герой Бородинської битви, командувач артилерії 6-го піхотного корпусу Василь Григорович Костенецький, який був нагороджений орденом Святого Георгія та позолоченою шпагою з написом «За хоробрість». У Конотопському краєзнавчому музеї зберігається значок, як прапор одного з загонів Конотопського ополчення.

У середині XIX ст. населення міста зросло до 9 тисяч чоловік. Справами міста відали Міська дума і ратуша. Існували Сирітський та словесний суди, Міське депутатське зібрання та квартирна комісія. Після скасування кріпацтва у 1861 р. починається бурхливий розвиток капіталізму, ведеться будівництво залізниць. У 1868-1870 рр. була збудована Курсько-Київська залізниця, яка пройшла через Конотоп. Рух через місто було відкрито 17 грудня 1868 р. У цьому ж році було збудовано залізничний вокзал, депо, Головні залізничні майстерні. Тоді ж прокладено залізницю «Ворожба-Конотоп», яка з'єднала села Конотопського повіту з містом. У 1875 р. розпочалося будівництво лінії від Конотопа до Москви. У 1890-х стає до ладу залізниця «Москва-Брянськ-Конотоп». Конотоп стає важливою вузловою станцією на лінії Московсько-Київсько-Вороніжської залізниці.

Постійно збільшувалась промисловість міста. У 1879 р. тут існував один пивоварний завод з трьома робітниками та два цегельних, де працювало 13 чоловік. Наприкінці XIX ст. у Конотопі діяло 35 промислових підприємств, де працювало 7 тисяч робітників, працювали Головні залізничні майстерні, Конотопське депо Московсько-Київської залізниці, 5 цегельних заводів, механічний та чавуноливарний заводи М.Х. Кетхудова, засновані 1868 р., чеський пивоварний завод І. Гернера, ресорна майстерня Шитова, паровий автоматичний млин Воловича та інші. Але найважливішим промисловим підприємством залишались Конотопські Головні залізничні майстерні.

У цей період будується більшість церков міста та повіту. Так Іван Вакуленко та Гордій Ніжинський спорудили собор Різдва Богородиці. Виросли на території міста Вознесенська, Богоявленська, Успенська церкви, садиба генерала М.І. Драгомирова(1846 р.), острог (1855 р.).

Особливо Конотоп почав розбудовуватись після того, як через нього пройшла залізниця. Розширювалось новими забудовами залізничне містечко. Зводились школи, магазини, лікарня.

У 1862 р. внаслідок великої пожежі у Конотопі згоріло понад 300 дерев'яних будівель, а сума збитків перевищила 200 тисяч карбованців. Це дало поштовх до прискорення будівництва і реконструкції міста. Для подолання неписьменності працювали церковно-парафіяльні школи, у 1890 р. було відкрито залізничне училище. А в 1898 р. почала працювати жіноча гімназія. Через чотири роки міське двокласне училище реорганізували у чотирикласне, а в 1905 р. почало свою роботу комерційне училище. З 1870 р. у Конотопі проходили з'їзди вчителів Чернігівської губернії. Загалом початок XX століття у місті пожвавився бурхливим культурним життям: влітку в міському парку працював театр, у 1900 р. з ініціативи історика та земського діяча О.М. Лазаревського був створений міський музей та архів при Конотопському земстві, а в 1901 р. почала діяти бібліотека та народний будинок тверезості.

Сьогодні про минуле нагадують лише його мовчазні архітектурні свідки: земський будинок, споруджений у 1912 р. на вулиці Гоголівській (нині проспект Леніна). Раніше він використовувався в якості чоловічої гімназії. Зараз тут міститься загальноосвітня школа №4 та філія Міжрегіональної академії управління персоналом. У 1912 р. по вул. Виконкомівській завершилося будівництво жіночої гімназії, яка складалася з двох корпусів.

На початку XXст. Конотоп стає одним з важливих промислових центрів Лівобережної України. Важкі умови праці, жорстока експлуатація робітників, низькі соціальні умови життя обурювали працюючих. Так у 1899 р. на Головних залізничних майстернях був організований виступ робітників на захист своїх соціальних прав. У ньому взяли участь понад 600 чоловік. У 1900 р. виникла перша соціал-демократична група, представники якої займались пропагандистською роботою серед робітників залізничних майстерень. Вони привозили з Києва, Курська, Харкова листівки, прокламації, революційну літературу.

Розвиток промисловості сприяв і зростанню кількості населення міста, яке в 1904 р. сягнуло 19 404 чоловік. Збільшилось і число будівель (до 2090 одиниць), 55 з яких були мурованими. На той час містом керувала Міська управа, до якої входили поліцейська та пожежна команди, лікарня на 40 ліжок, 2 аптеки, 4 фельдшери, 1 ветеринарна частина, 5 ветеринарів, міська лазня і друкарня. З 1891 р. в Конотопі розпочалось брукування вулиць камінням на кошти земства.

У роки революції (1905-1907) залізничники Конотопа та жителі повіту брали активну участь у революційних подіях. Після проголошення загального страйку в Москві 7 грудня 1905 р. залізничники Конотопа підтримали його, блокуючи проїзд поїздів через станцію Конотоп. Після того, як були введені війська, залізничники міста активізували свої і дії. Тільки на початку 1906 р. царським військам внаслідок арештів активістів та засланню їх до Сибіру вдалося придушити опір страйкуючих.

Перша Світова війна лягла тягарем на плечі жителів Конотопщини. На фронт було мобілізовано майже половину дорослого чоловічого населення, а в 1917-1920 рр. регіон стає ареною бойових дій військ Центральної Ради, Червоної Армії, Денікіна, австро-німецьких військ. На початку 1918 р. на Конотопському залізничному вузлі несли службу перша козацька піша стрілецька дивізія («сірожупанники») з полонених українців російської армії та полк ім. Дорошенка (1 200 багнетів) на чолі з курінним Пелещуком.

По закінченні громадянської війни почалось мирне будівництво. У 1921-1923 рр. у Конотопі діяло 100 дрібних підприємств легкої, харчової, будівельної промисловості, механічний завод, миловарний, 8 шкіряних, пивоварний завод, 2 друкарні, 2 кондитерські фабрики тощо. Під час голодомору 1921-1922 рр. з церков Конотопщини було вилучено декілька пудів золотих і срібних прикрас та церковних речей на допомогу голодуючим.

А вже з 1923 р. місто стає центром Конотопського округу, до якого входило 15 районів з населенням до 600 тисяч чоловік. 1923 рік вважається датою утворення Конотопського району, коли він став самостійною адміністративно-територіальною одиницею. Населення міста у той час складало 29 тисяч жителів.

Будівництво, натомість, у місті продовжувалось. У 1923 р. було відкрито історико-краєзнавчий музей, почалося зведення робітничого містечка на станції Конотоп. Снарядний завод, створений у 1916 р., у 1920 р. перейшов на випуск сільгосппродукції, а в 30-х роках почав діяти Конотопський паровозовагоноремонтний завод. Будинок Рад з'явився у 1927-му, а в 1932 р. був відкритий медичний технікум. Протягом наступних п'яти років відбудували Конотопський хлібозавод.

У 1939 р. в Конотопі проживало вже 50 тисяч населення. Під час сталінських репресій 1930-х років постраждали десятки конотопців та жителів навколишніх сіл. Найвідомішими жертвами з них були поети П. Коломієць і В.Я. Басок, письменник О.О. Соколовський та історик-краєзнавець В.Ф. Резніков, автор багатьох історико-краєзнавчих нарисів та книг з історії Лівобережної України та Конотопщини. До 1932 р. Конотоп входив до складу Київської області, з 1932 до 1939 рр. — до складу Чернігівської, а з організацією Сумської області в січні 1939 р. увійшов до Сумщини, як райцентр обласного підпорядкування.

Після початку Великої Вітчизняної війни 9 вересня 1941 р. Конотоп був окупований німецько-фашистськими загарбниками. Промислове обладнання заводів «Червоний металіст» та КПВРЗ евакуювали на схід. Конотоп захищали частини 227 стрілецької та 10 танкової дивізій, 5 бригади 3 повітряно-десантного корпусу під командуванням комбрига О. Родимцева. 7 вересня 1941 р. радянські війська залишили Конотоп. З перших днів окупації в Конотопському районі було встановлено військове управління, яке здійснювалося місцевою комендатурою. У місті знаходилась гарнізонна комендатура. Великих втрат зазнала Конотопщина у роки Великої Вітчизняної війни. На фронтах та в партизанському загоні «Смерть фашизму» захищали Вітчизну понад 31 тисяча чоловік, понад 1000 чоловік пішли на фронт добровольцями. У роки окупації (вересень 1941 — вересень 1943 рр.) з сіл району на каторжні роботи до Німеччини було вивезено 2265 чоловік молоді, спалені підприємства, колгоспи і радгоспи, села. Загальна сума збитків склала понад 590 млн. крб. Але найтяжчою втратою були люди. В перші тижні фашистської окупації в Конотопі загинуло 445 чоловік. Більше 3800 чоловік загинули під час окупації, 30 тисяч військовополонених та мирних мешканців Конотопа були розстріляні. Місцем масових знищень були кар'єри цегельного заводу, яри, де забивали худобу м'ясокомбінату, кладовища. Не повернулось з фронту понад 15 тисяч чоловік. За мужність і героїзм на фронтах війни майже всі вони нагороджені орденами та медалями Вітчизни, а 14-ти відважним воїнам присвоєно високе звання Героїв Радянського Союзу. За визволення Конотопщини 65-му гвардійському мінометному полку, 143-й та 280-й стрілецьким дивізіям було присвоєно звання «Конотопських». Іменами Героїв назвали площі, вулиці, школи.

Після звільнення міста та району у вересні 1943р. розпочалася відбудова народного господарства та будівництво. Спочатку було відновлено рух у напрямку Бахмача. До кінця 1943р. закінчилась відбудова першої черги паровозного депо, міської електростанції, відновив свою роботу завод «Червоний металіст», хлібозавод. А вже в грудні 1949 р. у місті методом народного будівництва пущено трамвай, через чотири роки (1953) замість зруйнованого виріс новий залізничний вокзал, у 1972 р. почав працювати завод з виробництва поршнів, а в 1973 р. — Арматурний завод. Будинок культури заводу «Червоний металіст» відкрився в 1954 р. Ціле десятиріччя велись роботи з увічнення пам'яті загиблих воїнів у Великій Вітчизняній війні. У 1955-1956 рр. останки колишніх воїнів перенесли до братських могил. А вже в 1967 р. відкрився Конотопський міський меморіальний комплекс Великої Вітчизняної війни.

Починаючи з 80-х років з'являється ще низка історичних пам'яток: 1982 р. — пам'ятник генералу М.І. Драгомирову, 1993 р. — пам’ятник Т.Г Шевченку, 1997 — пам'ятник жертвам фашизму, 2004 — пам'ятний Знак чорнобильцям та пам'ятник першому конотопському трамваю.

Зараз до міста входить Підлипненська сільська рада з трьома населеними пунктами (Комсомольська Комуна, Лобківка, Підлипне), територія міста займає 10,2 тисяч гектарів, кількість населення — 97 тисяч жителів. Працюють понад 20 підприємств, зареєстровано 640 малих підприємств, 16 шкіл та інтернатів, 9 позашкільних закладів, 2 вищих та 3 середніх учбових закладів, 7 клубних установ, 5 бібліотек, міський краєзнавчий музей ім. О.М. Лазаревського. Діє одне єпархіальне управління. З Конотопщиною пов'язане життя і діяльність видатних людей: Т.Г. Шевченка, уродженців с. Гирявки (сьогодні Шевченкове) братів Лазаревських. На весь світ прославив місто і Г.Ф. Квітка-Основ'яненко в своїй повісті «Конотопська відьма». Неодноразово відвідував Конотоп М.В. Гоголь і описав його в повісті «Пропала грамота». Слідчим у Конотопському повіті працював у свій час і класик білоруської поезії Ф.К. Богушевич. На Конотопщині проживав художник М.Ге, а художник І.Ю. Рєпін був у місті проїздом, коли відвідував тут генерала М.І. Драгомирова. На декілька днів приїздив до свого брата в Конотоп композитор П.І. Чайковський. У мальовничому селі Мельня народився і провів дитячі та юнацькі роки хоровий диригент і композитор Г.М. Давидовський. На Конотопщині народилися відомі вчені — брати Тимошенки та генерали В.Г. Костенецький, М.І. Драгомиров і Г.І. Тхор та багато інших видатних осіб.

Матеріал підготовлено з допомогою Шаміля Акічева, наукового співробітника Конотопського краєзнавчого музею ім. О.М. Лазаревського.


Погода Конотопі



Facebook YouTube Погода в Конотопі • Пошук по сайту • Оновлення



© 2011 Конотоп від сивої давнини до сьогодення.